Хто-небудь ще читає районну газету, окрім мера і його прес-секретаря? У більшості українських громад місцеві медіа давно втратили навіть видимість редакційної незалежності. Те, що раніше хоча б удавалося газетами, тепер перетворено на симуляцію журналістики — паркет, піар і повторення сюжетів з телевізора. Ні критики, ні аналізу, ні журналістики — лише геополітика і «позитив».
Немає дороги? Пишемо про війну. Закривають школу? Публікуємо вітання Зеленському. Зникла лікарня? Розміщуємо «роз’яснення» Банкової. Така логіка сьогоднішніх локальних ЗМІ. Коли нема чого сказати про себе — говоримо про Байдена, Путіна, НАТО чи ООН.
Геополітика стала інфозамінником для провінційної безпорадності. Бо писати про дірки в бюджеті або корупцію в міській раді — ризиковано. А от перепощувати гасла з Києва — і дешево, і безпечно, і виглядає патріотично.
Якщо відкрити типовий сайт «офіційного ЗМІ громади», отримаємо музей інформаційної нудоти: сесія відбулася, подяка ветеранам, міський голова закликав, в області провели нараду. Новини без новин. Коментарів — нуль. Запитань до влади — табу. Опозиції — нема, як і альтернативної думки. Бо всі «на фронті». Навіть ті, хто в кабінетах.
Іронія в тому, що багато з цих медіа формально роздержавлені. Але де-факто вони стали ще більш залежними: тепер вони повністю фінансуються з бюджету, а отже — підконтрольні місцевому політичному класу. Це вже не ЗМІ, а інформбюлетені епохи пізнього неорадянського застою.
Локальні медіа мали б стати голосом громади. Але громада — мовчить. Бо або не читає ці «газетки», або читає — і плюється. Бо шукає інформацію в Telegram-каналах, плітках, чутках. А офіційна газета — це як радянський радіоприймач: шумить, але нічого не каже.
І тут ключова проблема: громадяни втрачають довіру не лише до медіа, а й до самого механізму публічного обговорення. Бо якщо ніхто не ставить запитань — значить, усі погоджуються. А це — смерть для демократії.
Для контрасту — європейські регіональні ЗМІ розповідають не про НАТО і Байдена, а про дитсадки, сміттєпереробку, ремонти доріг і нові громадські проєкти. Без епічної геополітики. Без істерик. Без «війни до перемоги». Просто про місто — для мешканців.
То в чому проблема? Україна — Європа? Або, може, проблема не в країнах, а в людях, які керують локальними медіа? В редакторах, які бояться критики. У депутатах, які купують мовчання. У громадах, яким зручно не знати.
Місцеві ЗМІ в Україні — це лакмусова бумажка рівня свободи, самоврядування і мислення. Якщо газета мовчить про дерибан бюджету — значить, дерибан іде за планом. Якщо новини — лише про гасла, значить, проблеми ховають під килим.
Можуть бути інші місцеві ЗМІ. Але для цього потрібна сміливість. А поки — маємо викривлене дзеркало, яке показує тільки те, що схвалено владою. І не дай Боже — зворотного зв’язку. Бо головне — не вийти за рамки дозволеного.
Поки ви дочитали цей текст, десь у Чернігівській, Львівській чи Одеській області редакція ще однієї місцевої газети завершила вичитування «Звернення Президента» і підписала новину про «успіхи громади». В той час як у цій же громаді закрили останню амбулаторію, а дорога до села знову змилася дощем.
Але про це — не пишуть. Бо геополітика важливіша.
П.С. ще цікавим моментом є відсутність фінансів у незалежних ЗМІ за рахунок реклами вони прожити не можуть.